Голка шприца проколює твою шкіру, у вену повільно вливається речовина, що дарує тобі стан нірвани. Ти втрачаєш відчуття часу, місця… Спочатку тобі потрібна одна доза, потім дві, потім чотири… Віднині всі називають тебе наркоманом. Це твоє друге ім’я. Відтепер ти один з 153 тисяч, які фігурують у зведеннях МВС як особи, що зловживають наркотичними засобами. Хоча насправді значно більше. Твоє життя коштує не більше за дозу кайфу. Будь-хто може вбити тебе за неї. Будь-хто з твої «друзів» може заразити тебе СНІДом. Твоя шкіра вкривається доріжкою від уколів, яка вже не заживає. Ти поволі помираєш… А тобі ще немає й тридцяти.

Пам’ятаєш як все починалося?

Тобі було десь років 9 - 10, коли старший друг дав тобі нюхнути клею. «Хочеш подивитися мультики?» - спитав він. Тоді ти був ображений на матір, яка влаштувала тобі прочуханку за якійсь дріб’язок. Гримнувши дверима, ти пішов, навіть не пояснивши їй, чому так сталося. «А навіщо? – подумав ти. - Однак вона мене не зрозуміє». Ти вважаєш, що увесь світ проти тебе… Ти протягуєш руку до пакетика з клеєм, спочатку трохи незграбно, потім призвичаюєшся, вдихаючи дурман. І ось уже світ перестає тебе цікавити, ти забуваєш про сварку з матір’ю, вона перестає для тебе існувати, як і все навколо. Те, що спочатку було способом втекти від проблем, потім стає частиною твого життя, а з часом і взагалі замінює все. А далі тобі здається, що клей - це дитячі іграшки, що треба спробувати щось доросле. Так у твоє життя входять спочатку амфітаміни, потім «травичка», а з часом і героїн. Усе, ти вже ступив на шлях, з якого буде дуже тяжко звернути. Сам того не помічаючи, перестаєш існувати для світу, всі вже давно поставили на тобі хрест. У кращому разі опинишся в наркологічному диспансері, у гіршому – тебе знайдуть десь у підвалі, померлим від передозування. Ніхто навіть не згадає твого імені. Ніхто, окрім матері, яка дорікатиме собі за всі помилки, за всі слова, що колись тобі казала. Вона посивіє за якісь два дні, одразу постаріє років на двадцять. З часом, не витримавши розлуки з коханим сином, і вона помре.

Я був на волосині від того сценарію. На щастя, залишився жити. Як і моя мати. Вона висмикнула мене саме в той час, коли я вже почав колотися. Важко було і їй, і мені. Але мені було важче фізично. Пам’ятаю, коли я майже тиждень не коловся, мені здавалося, що божеволію. Біль був нелюдський. Таке враження, що хтось трощить мені кістки, вивертає суглоби, рве все тіло на шматки. Від цього божеволієш. Якби всі наркомани починила не з кайфу, а з ломки, - впевнений, мало хто захотів би продовжувати. Навряд чи комусь сподобається плюватися кров’ю та корчитися в судомах.

Я знову і знову повертаюся до спогадів про той час, коли я коловся. Мені там було так добре, не було цього болю. Тоді мов лежиш у легкій хмарині на вершині гори. Перед очима пролітають великі яскраві метелики, але чомусь не виникає бажання до них дотягнутися.

Одного дня мати зібрала мої речі й відвезла мене на якийсь хутір. До найближчого села, де не те що наркоту - звичайні цигарки не можна купити, було щонайменше дві години машиною, пішки – всі чотири, якщо не п’ять. І це якщо не- має дощу. На хуторі жили якісь дальні наші родичі, зовсім старі вже. Шмат хліба та цибуля – ось і вся їхня їжа, але для мене, хоч і наркомана з десятирічним стажем, цього було замало. Щоб забезпечити себе їжею, доводилося, пересилюючи біль, ходити до лісу, щось саджати на маленькому клаптику землі біля хати. З часом, сам того не помічаючи, я почав забувати про біль. Точніше його заглушив голод. Я тричі робив спробу втекти. Та куди втечеш, якщо поряд лише ліс та болота. Вени, що відвикли від голки, почали заживати. Найгірше було з внутрішніми органами, адже, будучи наркоманом, я спробував майже все. Клей, який я почав нюхати ще у десять років (зараз і не згадаю, що спонукало мене спробувати), «спалив» мені горло. Кожна застуда приносила великі страждання. Легені, серце, печінку «зірвав», коли курив «травичку», а потім колов «ширку». Навіть сон і той не приносив полегшення, бо снилися якісь чудовиська.

До п’ятого класу я був відмінником. Займався спортом. Але коли батьки розлучилися, все пішло шкереберть. Мати, щоб хоч якось нас забезпечити, цілодобово працювала. Батька я бачив двічі-тричі на рік. Батьки не мали наді мною влади. Я почав прогулювати уроки. Взагалі я був дивною дитиною – в мені поєднувалися почуття справедливості та агресія. Мені здавалося, що це допомагало виокремитися з натовпу. Адже в мене не було модних на той час кросівок, джинсів та магнітофону, бо жили ми дуже бідно. З часом я почав займатися напівкримінальним справами, спекулював усіляким шматтям. У мене була ідея кинути цю країну і виїхати кудись на Захід. Я бачив, як живе мій родич, який ходив у морські рейси. Мені теж так хотілося. Я вступив до морехідного училища без жодних проблем. Першого вересня, узявши анаші (я її привіз з півдня, коли їздив туди на заробітки), я пішов на заняття. Але ж та казарма. Мені треба було протриматися лише два місяця. Запаси анаші закінчувалися. Взагалі в морехідці я протримався десь днів шість. Так і пішов звідти у формі. Приїхавши додому, «загудів» на цілих два тижня. Пив, курив анашу. Мати спробували мене запхнути до художнього училища, але і там я не протримався більше року. Знову почав їздити на південь за анашою. Тепер я почав на неї заробляти гроші, перепродуючи таким, як сам. З часом зі своїми приятелями я сколотив таку собі банду, аби вибивати борги. Це вже тягнуло на карну справу, але це я зрозумів значно пізніше. Міліцію я не вважав за щось страшне, адже якось вже відсидів ніч у відділку за хуліганство - і це мені сподобалося.

Я жив без жодних планів на майбутнє. Почав продавати сувеніри. Познайомився з хлопцями, які вживали опій. В одного з них була квартира, де ми й збиралися. Саме там мені вперши вкололи опій. Біль від уколу перекрив враження від нового «кайфу». Через кілька днів вживання я зрозумів, що опій - це те, що мені потрібно. З часом я припинив курити анашу.

Серйозно на голку я сів після Нового року. Не злявся навіть тоді, коли мене по дорозі за дозою схопили менти. Протримавши мене добу, віддали матері. Усю дорогу до дому вона плакала, просила мене покінчити з усім цим. Та я нічого не обіцяв. Просто не розумів тоді, що роблю щось погане. Адже там, за бугром, майже відкрито продають метадон, і він значно важчий за опій. У мені знову заговорило почуття справедливості. Увечері я знову пішов на ту квартиру, де ми збиралися. Та десь глибоко у душі в мене вже зароджувалися підозри. Я з приятелем поїхав до своїх родичів до Карелії, хотів «переламатися». Та без «кайфу» протримався три дня. Випросивши грошей у родичів, повернувся у своє місто і прямо з поїзду поїхав за дозою.

Влітку почав їздити за місто за маком. Продавав його підліткам-наркоманам. Спочатку грошей вистачало на те, щоб купити щось з одягу, однак потім ті речі доводилося закладати, щоб купити дозу, бо її потрібно було значно більше. Почав продавати підліткам під виглядом анаші траву з аптеки. З часом почав залучати їх до квартирних крадіжок. Поки вони пролазили до квартир, я з приятелем сидів на лавочці, так би мовити, на шухері. Та і це мені набридло. Почав самостійно пролазити до квартир. Коли почалася зима, крав у знайомих наркоманів. Якось, пообіцявши приятелю продати магнітофон, «кинув» його. Гроші від продажу пустив собі на «кайф».

Щоб посилити дію опію, я почав вживати транквілізатори, щоб посилити дію опію. У мене був свій маршрут, де я робив крадіжки. Там було мало людей, тому я міг майже без перешкоди красти.

Я не думав, чи правильно живу, - був постійно під кайфом. Не мав вільного часу, вважав, що завжди «при справі». Навіть поважав себе за те, що займаюся кримінальними справами. До кінця зими почалися перебої з опієм. Дедалі частіше міліція перевіряли місця, де я крав. Тому красти стало страшно. Дедалі більше почав вживати транквілізатори. Щоб знайти гроші на дозу, почав красти з машин двірники. Для наркоманів це був показник деградації, але нічого іншого придумати не міг. На крадіжки я ходив, як на роботу. Щодня по 12 годин. І це на фоні ломок.

Одного дня у мене в голові щось перемкнуло. Тричі я намагався кинути. Мати відправила мене до наркологічної клініки. Та довго там не протримався. Посварився з головним лікарем і пішов звідти. Однак саме тоді я почав замислюватися: на моїх очах загинуло троє з п’ятьох моїх приятелів. А сам я спробував покінчити життя самогубством, попросивши знайомого ввести мені розчин димедролу. Але коли я прийшов до нього, я вже був під кайфом, тому знепритомнів. Це врятувало мене від смерті. Приятель злякався і не вколов мене.

Одного дня мати тяжко захворіла. Її треба було відвезти до лікарні. Але я вважав за краще вколотися. Лише один раз прийшов до неї. Побачене там допомогло мені вийти з цього пекла. У коридорі я зустрів жінку з дитиною. Дівчинка мала вроджені вади обличчя. На моє запитання про причину такого стану дитини жінка відповіла, що то «від дурі», яку вживала її донька. Мені і досі сниться ця дитина…

На хуторі я познайомився з дівчиною. Вона стала моїм другом, а з часом і дружиною. На відміну від лікарів, вона не читала мені моралі. Вона розповіла мені, як помер її брат. Він також сидів на наркотиках, аж доки його не знайшли повішаним. Поруч була записка. «Пробачте» - все, що було в ній. Ця історія разом зі спогадами про ту дитину струснула мій мозок. Я зрозумів нарешті свою матір, яка упродовж тривалого часу намагалася мене врятувати.

Повернувшись із хутора, я записався до групи анонімних наркоманів. Почав працювати. Спершу охоронцем - адже не вмів спілкуватися з людьми. Перші півроку боявся всього – сигналізації, що спрацювала у машині, міліціонера, що якось дивно на мене подивився… З часом усе це минулося. У мене з’явилася сім’я. Я одружився, народилася донька. Я почав жити.

P.S. Своєю сповіддю я хочу розповісти про реальне життя наркомана. Але без моралі. Доти, доки людина, яка вживає наркотики, не усвідомить, що вона наркоман, вона не зможе нічого змінити.

Вероника Костенко, вільний журналіст "ХайВей"