Проблема особистої безпеки актуальна для кожного. Природним і логічним видається бажання особи всіма можливими засобами захистити своє життя і життя своїх близьких. Ст. 27 Конституції передбачає, що „кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань”. Проте, не зрозуміло, чим і як.
На сьогодні майже всі пострадянські країни та країни СНД мають власні закони про зброю: Росія, Білорусь, Естонія, Латвія, Молдова, Азербайджан, Киргизія... У Грузії, до речі, поки що закон відсутній, але громадяни мають право зберігати за місцем проживання короткоствольну нарізну зброю з метою самозахисту.
Обіг зброї в України регламентується „Інструкцію про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної та холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів” від 21 серпня 1998 р. Теоретично, інструкція є лише внутрішнім документом правоохоронного відомства. Але за відсутністю зброярного законодавства, саме вона регулює одну з найважливіших сфер суспільних відносин у нашій державі. Плюс ст. 36 Кримінального кодексу України „Необхідна оборона”. Відповідно до неї людина має реальне право на застосування зброї для захисту свого життя та здоров'я, а також житла. Одним із основних способів захисту власного життя є право громадянина на придбання, володіння, носіння та застосування зброї. І тут вже починаються проблеми. Чим саме може захистити себе простий громадянин?
Законодавство України дозволяє „народним депутатам України та окремим посадовим особам апарату Верховної Ради” володіти вогнепальною зброєю. Інші поважні люди купують пістолети з гумовими кулями. Зброю, до речі, достатньо грізну. Законодавством закріплено доволі вузький перелік категорій громадян, які можуть оформити собі дозвіл. Проте, як правило, ці дозволи купуються. Або купуються відповідні посвідчення (наприклад, журналіста). Загалом потрібно викласти не менше півтисячі американських гривень. Отже, зброєю пролетаріату їх не назвеш. Люди з гумострілами не вертаються з роботи пізно ввечері у віддалені квартали Харківського масиву. Ті самі особи мають досить широкі можливості в купівлі мисливської зброї. За таку в Україні можна купити майже бойові зразки. Деякі з них більше нагадують зброю кілерів, аніж мисливців. Проте, це все для багатіїв зі зв’язками. Що ж лишається нам?
У 70-80-х рр. ХХ ст. у Радянському Союзі були заборонені карате, кунг-фу, джіу-джітсу та інші східні єдиноборства як суспільно небезпечні. Тоді панувала ілюзія, що люди, які володіють прийомами такої боротьби, можуть нести небезпеку суспільству і державі. Потім зрозуміли, що суттєвої небезпеки каратисти не несуть і махати ногами дозволили.
Щось схоже відбувається сьогодні у нас. У вільному обігу – газові балончики, які потрібно розбризкувати за вітром, слідкуючи, щоб нападник не закривав очі. Туристичні ножі, які або складаються в руці, або не мають упора (гарди). Пневматичні пістолети (без коментарів). Пістолет під патрон Флобера, який століття тому вигадали як іграшку (зараз - „грізна зброя самооборони”). Тобто, дозволено те, що не є небезпечним і чим майже неможливо захиститися. Єдине виключення, мабуть, - деякі вдалі зразки ножів, які виробники примудрилися впихнути в розряд туристичних, тобто таких, що не є „холодняком”.
Менти зберігають за собою монополію навіть на гумові кийки. Офіційно це „спецзасіб”. Якщо ви наважитесь намотати на кусок арматури ізоленту – це взагалі холодна зброя. Тому на арматуру в жодному разі не потрібно намотувати ручку. Але ситуація з кийками дивна. Вони явно мають значно меншу загрозу, ніж, скажімо бейсбольні біти (спортивний інвентар), чи сокира (садовий інвентар).
В Україні ще з часів Київської Русі простим громадянам було дозволено мати зброю. За часів козацької держави (16-18 ст.) шабля стала символом свободи. Навіть у Російський імперії козаки мали право на зброю. За Сталіна ввели кримінальну відповідальність за вогнепальну та холодну зброю. Кинджал було визнано невід’ємною частино національного костюму багатьох гірських народів СРСР, проте не українців. Потім прийшла жадана Незалежність, але досі чомусь офіційно не обґрунтовано носіння холодної зброї як елемента національного та історичного костюму. Це надзвичайно обмежує культурні, історичні права та інтереси громадян. Не дивно, що відродження традицій козацтва неможливо (Система цього ніколи не дозволить). І традицій національних меншин України теж. Який там в дідька „бойовий гопак” без шаблі!
Згідно ст. 263 ККУ за „носіння, виготовлення, ремонт або збут” холодної зброї можна отримати до п’яти років обмеження волі чи до трьох - позбавлення волі. За „вогнестріл” – від двох до п’яти. Здоровий чоловічій потяг до зброї державою інкримінується як важкий злочин. У ті самі „до п’яти” ККУ оцінює зґвалтування (ст. 152), убивство через необережність (ст. 119), навмисне вбивство, вчинене у стані душевного хвилювання (ст. 116), навмисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117), катування (ст. 127). За руйнування храмових споруд - узагалі „до трьох”.
Підкреслимо, що йдеться не про застосування, а лише про наявність зброї. Таким чином людина, яка навіть потенційно може бути небезпечною – уже злочинець. Нарівні з тими, хто скоїв злочин. Якщо ви крадій – до трьох, якщо виточили в гаражі з напилка ніж – до п’яти.
Як свідчить практика, наявність незареєстрованої зброї у „можновладців” – справа буденна і для них безпечна. Взяти хоча б випадок в Одесі з народним депутатом Козаченком. Той із незареєстрованого пістолета застрелив ні в чому не винного молодого хлопця. Завжди знайдуть спосіб обійти ці статті гопники. Вони знають коли нападатимуть, тому не мають носитися зі зброєю постійно. На їхньому боці чисельна перевага і фактор раптовості. Тим більш не зупинять ці статті кілерів, маніяків і просто бандитів. Вони розраховані на тих, хто хоче захищатися.
Будь-яка тоталітарна держава вирізняється принципово жорсткою позицією щодо збройового питання. На тлі тотальної озброєності керівного апарату яскраво виділяється майже абсолютна заборона на володіння зброєю цивільним населенням. Так було в СРСР. Так є у незалежній Україні.
